пятница, 28 апреля 2017 г.

"БРЕХУН"

 

"БРЕХУН"

Юхим Гальперін

Зареєстровано.
Бібліотека Конгресу США 20 вересня 2003 року.

З пошаною до українського поетичного кіно


(Зверху.)
Чудовий український краєвид. Поля, річка, білі хати під осокорами. Лелека на стрісі. Церков виблискує  куполом. Світ напоєний сонцем.
На пагорбі сидить малий хлопчик в великому брилі і на сопілці старанно виводить: "Дивлюсь я на небо, тай думку гадаю...”
ГОЛОС:
"Давно це було. Бо мій дід, казав, що він чув від свого діда, а той от свого. Та і я вже старий..  Але хіба головне що давно?  Ні! Головне, що було ж!"
Оце хлопчик підводиться та підходить до дядьки, що сидить неподалік. Той  лаштує стару рушницю і мугикає собі у вуса ту ж саму пісню: "Чому я не сокіл, чому не літаю..."
А чи то Ви полювати збираєтесь, дядько Прокіп?
У-г-у
А на кого?
На птахів.
Така велика рушниця!?
Та й птахи ж великі.
А де ж ви таких бачили, дядько?
Де, де... Бачив.
Що? Прилітають?
Прилітають.
А як не прилетять?
Тебе стрелю.
Мене?!
А то.
Та тю на вас, дядько Прокіп! Я ж не птах. Я Тарасик Панченків. А років мені тільки п’ять. Я не вмію літати.
Дядько Прокіп підіймає голову, дивиться на хлопчика, — Брешеш! — каже він та й продовжує поратись з рушницею, мугикаючи “ Далеко за хмари, подалі від світу...”.
Тарасик  чухає потилицю. Стоїть приголомшений. Потім тихесенько відходить від дядька. По стежці спускається с пагорбу.
Простує по лугу.
Пташки співають, вітерець віє. Корови пасуться.
“Шурх!” То якийсь птах випурхує з під ніг. Тарасик, було звично, дивиться йому вслід. Але спохоплюється та й опускає оченята:
— Не буду дивитись. Бо ще навчусь літати...
Вже село. Босі ноженята хлопчика здіймають пиляку на вулиці. Ось він на рідному дворі, де порається мамо Ганна.
Мамо, а що я буду їсти?!
Тарасик миє руки. Сідає до столу під великою яблунею. Мамо ставить перед ним полумисок вареників і глечик з ряжанкою.
Хлопчик скидає свого бриля. Поряд кладе сопілку. Каже молитву. Солом’яні волосики, блакитні оченята, веснянки навколо носа. Малюк бере ложку і починає їсти. Ах, яке ж це задоволення їсти мамині вареники!
(А яке ж задоволення маємо ми, глядачі, дивлячись, як смачно їсть цей дивний хлопчик).
Посміхається мамо Ганна. Квокчуть під ногами кури. Крутить хвостом собака Полкан.
На білу стіну мазанки лягають тіні від віток яблунь та груш. І коли вітрець гойдає їх, то це схоже на танок дивних цвітних плям.
Оце Тарасик допиває ряжанку. Дивиться що в полумиску сиротливо лежать ще два вареника. Замислюється. Здихає.
З'їм! каже він сам собі, То ж важче буду. І не злечу.
Знову пилюка під босими ногами хлопчика.. А потім стежка, що так і тягне через луки на пагорб.
А дядько Прокіп рушницю вже поладив. Блищать на сонці змазані олією залізні частини. І чорнотою гудить дірка стволу.
Дядько заходиться заряджати. Насипає пороху, мугикаючи у вуса все те ж: “Чому я не сокіл...”. (То що воно робити якщо, ця клята мелодія причепилась?!)
Тарасик підносить сопілку до губ. Старанно супроводить дядькове мугикання.
Тільки якось підлабузливе звучить сопілочка.
А дядько Прокіп вже кулю дістає та й в чорну дірку ствола опускає.
Тарасик чухає потилицю. Стоїть. Копирсає великим пальцем ноги землю. Потім відходить до краю пагорба. Саме де круча обривається униз піщаним схилом.
Оце розженусь каже він собі під носа, — та й плигну. Тут пісочок. Не дуже боляче буде. А дядько ж побачать, що я не літаю.
Малюк відходить подалі. Кладе на землю свого бриля. Поряд сопілочку.
Перехрещується. Розганяється. Біжить…
Плигає!
— Ой! — кричить хлопчик.
— Ой! — ойкає, схоплюючись, дядько Прокіп.
— Лет-ю-ю! — кричить Тарасик.
І дійсно! Як великий птах, підіймається наш рідний хлопчик плавно над землею. Унизу маленькі корови в лузі, хатки під деревами. Річка блищить.

Ось тутечки, будь ласка, увага, пан режисер і пан продюсер. Бо ми маємо два варіанта на завершення. Так би мовити, “ту енда”. Один - той, що полюбляють юнацтво, знаходячись у стадії “байронізаціі”.(щоб був "чистий мінор".) І тоді так:

На крик “летю!” селяни підіймають голови, а дядько Прокіп піднімає рушницю.
Отож! "Не вмію, дядько. Не вмію"... передражнює він малого, Брехун!
Він цілить.
Стріляє.
А потім проводить поглядом зверху вниз (по траєкторії падіння).
Звук – щось гупається.
А дядько Прокіп закінчує куплет: "Чому мені Б-же, ти крилець не дав..."
Сідає та й заходиться лаштувати рушницю до нового пострілу.
А перед нами під рідкі мінорні акорди знову пропливає славний краєвид: Поля, річка, білі хати під осокорами. Лелека на стрісі. Церков, що виблискує куполом.
-------------------------
Але, золоті мої пан режисер і пан продюсер. Дуже хочеться “хеппі енду” (happy end) Тож, дозвольте:

Летю-ю-ю! кричить Тарасик.
Не тільки ж кіноглядач, а і село ж усе бачить. Навіть корова Маня, стоячи на лузі. І знайомі соняшники на огороді. І дідова яблуня в саду. І сонце, що напоює світом благословенну землю.
Стоїть посеред рідного двору матуся Ганна, дивується на синка свого Тарасика. Посміхаються селяни на вулиці. Дзвонар на дзвіниці задивився. Аж забув у дзвони бити.
А що ж дядько Прокіп? Та стоїть дядько. Дивиться. Розчулився, змахує сльозу зі щоки, посміхається.
Велика земля розкидалася унизу. Добра і вражена.
Незвично тільки, що мелодія пісні "Дивлюсь я на небо ”, знайома нам з дитинства у мінорі, звучить зараз у мажорі. Спочатку тонесенько, бо ж то сопілка. Потім дитячий вокаліз, який буде підхоплено великим хором. Як ото повинно бути, коли співають гімн.
ГОЛОС:

"Давно це було. Бо мій дід, казав, що він чув від свого діда, а той от свого. Та і я вже старий.. Але хіба головне - що давно? Ні! Головне - що це було!"

Комментариев нет:

Отправить комментарий

Красильщиков Аркадий - сын Льва. Родился в Ленинграде. 18 декабря 1945 г. За годы трудовой деятельности перевел на стружку центнеры железа,километры кинопленки, тонну бумаги, иссушил море чернил, убил четыре компьютера и продолжает заниматься этой разрушительной деятельностью.
Плюсы: построил три дома (один в Израиле), родил двоих детей, посадил целую рощу, собрал 597 кг.грибов и увидел четырех внучек..